Жінки на фронті – не тільки для краси
Добавив: putyla8
Коментарів: 0
Добавлено: 13-05-2019, 11:50
Переглядів: 15

Колишня листоноша стала зв’язковою на передовій

Жителька Сергіїв Руслана КИРЯН підписала трирічний контракт на військову службу 27 вересня минулого року. І хоча її рішення шокувало знайомих і колег, жінка ні про що не шкодує. Бо, незважаючи на всі складнощі військової служби і життя, її маленька сім’я відчула нарешті зміни.

   Насправді Руслана виношувала ідею стати військовослужбовцем ще з юних літ. Можливо, на це впливав батько, який був військовим та присвятив 17 років життя роботі на Чорнобильській АЕС. Зрештою, вони з татом схожі не тільки рисами обличчя, а й твердим характером, тому перспектива військового життя ніколи не лякала.

    Але доля внесла свої корективи у плани юної дівчини і подарувала їй сина, коли та досягла лише 18-річного віку. Молодій матері, яка залишилася на руках з немовлям без підтримки люблячого чоловіка, було дуже тяжко. ЇЇ батьки на той час були вже розлучені, тато створив нову сім’ю далеко від дому, тому надія в Руслани була тільки на маму.

   Синочок Михайлик потихеньку підростав, а жінка працювала одразу на трьох роботах, щоб забезпечити сім’ю найнеобхіднішим. А поряд із цим довелося винаймати та оплачувати квартиру, бо центр Сергіїв з домівкою розділяла чимала відстань.

   Руслана Олександрівна має 11 років стажу. Працювала листоношею у центральному відділенні «Укрпошти» в Путилі, тут же й прибирала, а за сумісництвом була техпрацівником у Шурдинському лісництві. Робота виснажувала, а заробітків на прожиття ледь-ледь вистачало. «Укрпошта» на державному рівні змінювала правила гри, коригуючи кількість робочого часу і навантаження далеко не на користь працівників. І тоді жінка твердо вирішила вирватися з лап цієї невдячної професії і нарешті реалізувати давні мрії.

   Вона добре розуміла, якими можуть бути наслідки її рішення для матері і сина. Тому кілька років готувала їх до цього дня. Розмови про війну на сході, виконання обов’язку перед батьківщиною і почуття патріотизму невдовзі таки зіграли свою роль. Хоча мама спершу дуже плакала, бо люди звинувачували її у тому, що відпустила дочку у таку дорогу, не розуміли навіщо самій Руслані це потрібно, та й син інколи засиджувався у глибокій задумі. Але міцним духом людям усе під силу. Вони разом складають цей іспит на випробування життям.

Гордиться мамою син Михайлик

   Можливо, якби у роботі листоноші були перспективи, а поруч з’явився надійний для неї чоловік і люблячий батько для Михайлика, жінка залишила б усе без змін. Але дива поки що не трапилося, і Руслана, як сильна і впевнена у собі жінка, яка зуміла подолати вже багато труднощів, кардинально змінила свій спосіб життя.

   У зоні проведення ООС старший солдат провела шість місяців (+ два місяці навчань), а нещодавно приїжджала додому у відпустку. Каже, що тепер почувається потрібною, має повагу серед військових та задоволена грошовим забезпеченням. Але якщо навіть відкинути все матеріальне, то вона нарешті робить справу, яка їй до душі. Приємно зустріти знайомих, яким ще рік тому доставляла пресу і пенсії, почути на свою адресу теплі слова, але все одно трапляються люди, які її так і не зрозуміли. Зрештою, це їхнє право.

   Найбільше тішить Михайлик, який цієї весни закінчує шостий клас Сергіївської школи. Він так пишається своєю мамою, яка не побоялася стати на захист рідної країни. Навіть вчитися почав краще, бо не гоже синові солдата отримувати погані оцінки! А ще в планах матері – через рік-два влаштувати сина на військове навчання десь недалеко від частини, де вона планує продовжувати нести службу, незалежно від того, як складеться ситуація на сході. В дитинстві Михайлик любив повторювати, що стане колись поліцейським. Руслана ще не впевнена чи погодиться саме з таким вибором професії сина, але точно знає, що відтепер у них все буде добре.

Шкода місцевих, бо вони - теж люди

   На сході Руслана Кирян працює зв’язковою. Їхня військова частина  дислокується в місті Конотоп. В обов’язки телерадіозв’язківця входить передача військової інформації, іноді – секретної. «Головне завжди бути напоготові передати важливе повідомлення, - каже моя співрозмовниця. – Потрібно чітко і ясно вимовляти слова, щоб на тому кінці телефонної лінії зрозуміли все швидко і точно». Спочатку Руслані ця робота давалася тяжко, бо протягом двох місяців військових навчань у Полтаві теорія від реальності була далекою. А суржик і своєрідний гуцульський діалект довелося відкидати. Тому весь місяць жінка ночами вивчала саме те, що їй було потрібно, і невдовзі робота їй почала дуже подобатися.

   Але психологічно важко від розуміння того, як насправді в умовах війни живеться місцевому населенню. «Це морально важче, ніж потрапити на передову», - каже Руслана. Більшість будинків зруйнована, вони по дах заросли бур’янами, лише дві-три хатини трапляються доглянутими, а люди ніколи не посміхаються.

   Якось жінка запитала у свого батька, з яким доля звела служити в одній бригаді, чому люди такі сумні. А він відповів, що в самій гущі цієї війни вони втратили сенс радіти життю. І їх по-людськи шкода, незважаючи на поділ поглядів і думок. Бо хтось тобі тут радий, хтось – ні, а хтось відверто ігнорує навіть твою присутність.

   Руслана пригадала момент, коли військових на кілька годин повезли до міста. Вона в першу чергу вирішила відправити поштою синові посилку (вона завжди так робить, коли є можливість). Зайшла до відділення, звичайно, у військовій формі, і випадково стала свідком неприємної сцени, коли дві жінки років по 60 кричали одна одній: а що тобі дав Порошенко? - а що тобі дав Путін? Якби не втрутились інші, вони могли б і побитися… Одна земля, одна мова, спільна віра, але ця війна уже розділила людські долі на «до» і «після».

У військових є все необхідне

   Загалом до контрактників на сході ставляться добре. «Наш командир, полковник Михайло Васильович Драпатий - дуже хороша людина, професійний керівник і мудрий порадник, - каже Руслана Олександрівна. – От у 2014 році, пам’ятаємо, армія не мала практично нічого. Солдатам активно допомагали волонтери. А нині їхня допомога вже не настільки критично потрібна. Там, де я служу, побудували три гуртожитки для військових. Дехто навіть сім’ї туди поперевозив, щоб триматися разом. А ще одну чотириповерхову будівлю звели окремо для представників офіцерського складу».

   У солдатів є все, що потрібно для життя на фронті: військове спорядження, зброя і хороше харчування. Заробітна плата, вважає Руслана, достойна, соціальні гарантії виконуються. У покупках потреби, як такої, немає, тому можна дещо відкласти чи відправити додому.

   «Не розумію тих хлопців, які ухиляються від армії. В чому сенс? – дивується жінка. – А ще неодноразово зустрічала молодиків, які, пройшовши службу в зоні АТО, почали спиватися. Невже вони не думають про майбутнє? Невже не можуть подолати той психологічний бар’єр, що залишився позаду? Життя триває, війна не закінчилася, і не можна так халатно ставитися до країни, до людей і до себе».

   Так, на фронті дуже страшно. Але ще страшніше віддати свою державу агресору і приректи своїх дітей на життя без упевненості в завтрашньому дні. Чоловіки завжди не сприймали жінку на війні серйозно, але в критичний момент жінка швидше візьме себе в руки і вирішить, що робити. А чоловіки часто можуть розгублюватися. Вголос про це мало говорять, певно, зачіпає їхню чоловічу гордість, але разом із тим жінок на фронті багато, і перебувають вони там не для краси.

На війні переосмислюєш життєві цінності

   На відстані доводилося Руслані бачити і поранених, і загиблих. Стріляти за цих вісім місяців, слава Богу, не доводилося. Серед їхніх були поранені, але загиблих не було. Зовсім поруч не раз свистять кулі і вибухають снаряди, але солдат Руслана ставиться до таких подій адекватно. Це війна, і про вибір залишитися чи піти тут не говорять.

   «Зате після того, як побував на сході, дивишся на життя ніби іншими очима, по-іншому сприймаєш кожну дріб’язкову річ. Тут переосмислюєш цінність життя, аналізуєш свої вчинки, жалкуєш про помилки і, можливо, хочеш від своєї долі вже зовсім іншого. Головне, коли звідси повертаєшся додому, не брати з собою весь той пережитий негатив», - роздумує героїня моєї публікації.

   Немає поки що в народу єдності, каже Руслана, немає єдності і в армії. А поки ми не об’єднаємося у якомусь спільному прагненні, не зміниться нічого. Треба навчитися підтримувати одні одних, і лише тоді настане те світле майбутнє, про яке ми чуємо вже стільки років. А якщо чекати і сподіватися на когось, то це марна справа.

   На літні канікули Руслана планує забрати сина ближче до себе. Можливо, другу половину відпустки використає на те, щоб десь із Михайликом відпочити. Тепер вони можуть собі це дозволити. А восени, як Бог допоможе, жінка вже буде студенткою Полтавського або Харківського інституту зв’язку та продовжить впевнено долати сходинки військової кар’єри.

Марина ЮРЧЕНКО.

Інформація
Відвідувачі, Ви так само можете залишити коментарі до даної публікації
Схожі новини:

Контакти

Редакція газети "Карпати"

Передплатний індекс: 61549

Адреса: 59100, смт.Путила,
Чернівецької області,
вул.Українська, 104.

Тел. (03738) 2-12-32, 2-14-32,
2-16-63.

E-mail: gazetakarpaty@ukr.net

Особистий кабінет