Нові ідеї за старими стінами
Добавив: putyla8
Коментарів: 0
Добавлено: 6-02-2017, 15:47
Переглядів: 117

 Якщо громада вирішила піти «на власний хліб», значить, тут мають бути ресурси для виживання.  Держава на початку становлення допомагає громадам фінансово, та є ймовірність, що настане час, коли доведеться розраховувати лише на власні сили. Тож чи готові до цього в Конятині? Хто наповнюватиме сільський бюджет податками?

   Щоб хоч поверхово змалювати реальну картину, я розшукала представників малого бізнесу у цьому селі і проаналізувала їхню роботу на сьогодні.


Від перехожих  дізналася, що в приміщенні сільської ради працює перукарня. Але ніяких вказівників до дверей цього потрібного закладу чомусь не побачила. На порозі сільської ради зустрічаю чоловіка і запитую, куди ж іти. А він, хоч і місцевий, не знає, бо послугами перукарів, каже, не користується.

   Саму перукарню я знайшла на другому поверсі. Схоже, дах сільської ради давно протікає, бо в коридорі відвалилася частина стелі. Поряд із картиною, яка аж ніяк не милує око, - двері приміщення, де надають перукарські послуги населенню.

   У перукарні на цей час одній клієнтці робили манікюр, а я сідаю в крісло та прошу підрівняти волосся. Дівчина чемно і вправно виконує свою роботу і ввічливо відповідає на запитання, які мене цікавлять як клієнта. Дізнаюся, що вартість послуг тут не набагато відрізняється від райцентру – щоб підрівняти волосся, треба заплатити 10 грн, пофарбувати – 25 грн, наростити гелеві нігті – 230 грн. Є лише нюанс, що за ці ж гроші, приміром,  в Путилі можна отримати послуги у більш комфортних умовах. А тут, у конятинській перукарні, немає підведеної води, тож процес фарбування і миття волосся – і клопіткий, і незручний. Та й сам інтер’єр перукарні поки що не захоплює. Працівниці готові надавати популярні і затребувані тепер послуги – роблять стрижки, зачіски, манікюр, макіяж. Але міркую, чи скоро вони зможуть заробити на нові меблі, обладнання, зручності, якщо кількість клієнтів невелика?

   Куди не глянь – потрібні гроші, капіталовкладення, та де їх брати, коли сам не заробиш, чи батьки із заробітків не привезуть… Чесно, бажаної перспективи для молоді на прикладі цього окремого об’єкта я не побачила. Але йду далі.

Для туристів – «сухий корм»

   Чи привабливе село для подорожуючих – намагаюся з’ясувати, побувавши в одному із закладів торгівлі, що знаходиться біля сільської ради. До речі, на ньому я теж не помітила реклами чи хоча б вивіски. Сюди направив мене якийсь чоловік.   

- Де у вашому селі можна поїсти? - запитую у продавця магазину.

– Можу приготувати чай або каву, є смажена риба, - ввічливо пропонує жінка.

А доброї гуцульської їжі?..

Такого у нас нема. Може, десь-інде знайдете, – чую у відповідь.

  Купую солодощів, бо до риби чи ковбаси, яка лежала таки на прилавку, не було апетиту. І мимоволі звертаю увагу на деталі, які обов’язково впадають у вічі приїжджим. У магазині - ще й досі радянський інтер’єр, столики із ширмами, давно не фарбована підлога. На прилавку - напівпорожні пляшки від спиртного, поряд – і стаканчики, якими користувалися. Хоч гарного товару в магазині є чимало, та зовнішньої привабливості для покупців не помітно,  бо  немає елементарного затишку. І кроків назустріч цивілізації з боку власників цього бізнесу дуже мало. Окрім яскравих етикеток, в які виробники упакували товар, хтось  мав би подбати хоча б про логічне його розміщення. Ну, чесно, не хочеться їсти солодощі, які лежать біля рибних продуктів…

    Розумію, що у віддаленому селі, може, й немає великого потоку клієнтів. Але бізнесмени мали би старатися хоча б за поваги до своїх односельчан. Як турист, роблю для себе певні висновки, і знову  продовжую пошуки доброї їжі.  

  

Лиш у шкільній їдальні є гаряча смачна їжа  

   -  Де ж нам,  стомленим туристам, підкріпити сили і відпочити ? – відповідь на це запитання я б так і не знайшла у селі Конятин, якби не повернула дорогою до місцевої школи. Тут у шкільній їдальні ми придбали смачної гарячої їжі. За порцію картоплі зі смаженою рибою й салатом, хліб та чай заплатили 15 гривень.

  У шкільній їдальні помітно сумлінну роботу жінок-господинь (державних і приватного кухарів).  Сюди хочеться завітати знову, незважаючи на те, що і меблі, і посуд тут «пенсійного» віку. Та головне - є атмосфера працелюбності. Підлога, столи, стільці пофарбовані, чистенькі, у приміщенні відчувається приємний запах приготованої їжі.  Жінка-підприємець, яка працює на кухні, як ми помітили, має належні умови праці. Але, на жаль, вигоди від свого труду не відчуває. – Про це і загалом про діяльність закладів освіти у селі ми розповімо у наступному випуску.

  

                                  

Купуємо дешевий одяг і дорогу нерухомість

  Дорогою помічаю магазин із надписом «Дешевий одяг». Сподіваюся, хоч він процвітає у небагатому селі.

   Насправді приміщення і зовні, і всередині потребує ремонту, а сама власниця чекає хоч якихось прибутків, щоб розвивати справу.

Якби щодня заходили такі клієнти, як ви (а ми придбали товару лише на 200 грн – авт.), то можна було б іще миритися. А так я не бачу сенсу тут мерзнути. Виходить, що працюю лиш задля сплати податків, – ділиться реаліями життя продавець. Привітна жінка віддає речі за півціни, лиш би купували.

     Від щирого серця бажаю їй успіхів і поспішаю поглянути на ще один цікавий об’єкт. Це – будинок при дорозі із надписом «Продається». Будівля немала, оббита фальшбрусом, але досить стара. Про це свідчать маленькі вікна і високий ганок. Біля хати є майже 15 сотих землі. Зателефонувавши до продавця, дізнаюся, що за господарство просять 15 тисяч доларів. Для порівняння шукаю подібні пропозиції в Інтернеті. Приміром, у селі Банилів Вижницького району добротну хату і 25 сотих землі можна придбати за 10 тисяч доларів, є й дешевші будинки у віддалених селах сусіднього району. Але в путильських Карпатах кожну хату продають як турбазу чи місце для відпочинку, і на ціну впливають «чисте повітря і гірські краєвиди», а не стан будівлі, дорога в село та інфраструктура.

    

    Ще чимало вражень залишилося від відвідин села Конятин. Але загалом можна охарактеризувати так: це ніби сільський дисонанс,  як  неспівзвучна поезія. Гарні природні краєвиди, численні занедбані будівлі, поряд нові будинки, великі пилорами, маленькі магазинчики. Чиїсь повнісінькі лісовози і порожні кишені селян. Високі прагнення місцевої інтелігенції і приземлені реалії життя простих громадян. Можливо, моя думка суб’єктивна, бо побувала я лише в центрі села і описую тільки власне бачення. Та хочеться, щоб тут був початок світлого майбутнього, а не десь там, у сонячній Італії, чи в холодній Москві…

  Нехай вибачать мені сільські ґазди, але після відвідин Конятина не можу зрозуміти, чому тут  байдужі до комфорту односельчан. Щоб виникло таке питання, мені не треба було далеко йти.  Як тільки ступила на заледенілі сходинки сільської ради, подумала: скільки грошей треба, аби якась бабка чи молодиця не побила собі тут ноги? – залишу це запитання без відповіді.

Любов МАРШАВКА. 


Інформація
Відвідувачі, Ви так само можете залишити коментарі до даної публікації
Схожі новини:

Контакти

Редакція газети "Карпати"

Передплатний індекс: 61549

Адреса: 59100, смт.Путила,
Чернівецької області,
вул.Українська, 104.

Тел. (03738) 2-12-32, 2-14-32,
2-16-63.

E-mail: gazetakarpaty@ukr.net

Особистий кабінет