Країна ГІДНИХ СВОБОДИ людей
Добавив: putyla8
Коментарів: 0
Добавлено: 19-11-2018, 11:33
Переглядів: 164

   П’ять років ми живемо в очікуванні змін. Тих, за які 21 листопада 2013 року на центральний Майдан країни вийшли сотні, а згодом тисячі українців. Спроба придушити щире людське прагнення відстояти гідність та свободу завершилася смертю Небесної Сотні. Це приголомшило народ. Адже живемо в ХХІ столітті і, здавалось би, будь-яку ситуацію можна вирішити мирним шляхом. Однак потрібен компроміс, на який з народом ніхто не йшов.

   Революція прийняла свою криваву жертву, народ – в очікуванні змін. Ця наша дивовижна здатність, вироблена століттями – терпіти та жити сподіваннями, часто завдає шкоди. Бо терпимо й досі, та все ж сподіваємося. «Україна - це територія гідності й свободи. Такими нас зробили дві революції - Майдан 2004 -го року, який був Святом Свободи, і Революція Гідності 2013-го року. Це був дуже тяжкий іспит для України, коли українці продемонстрували гідність, прагнення до свободи та готовність жити за  європейськими цінностями,» - так урочисто лунало з уст Президента в 2014 році в першу річницю відзначення Дня Гідності та Свободи.

   От тільки ніхто не уточнив, коли той іспит нарешті здамо, та де і для кого в Україні існує територія гідності й свободи. А ще, виявилося, що українцям замало демонструвати прагнення до незалежності, їм довелося ще й відстоювати її. Тільки вже не на Майдані, а на сході України, де зовнішній агресор приготував новий сценарій розвитку подій. Українці почали втрачати більше, ніж сподівалися отримати, – синів, батьків, братів, дочок.

   Хто може сьогодні, не відводячи погляду, глянути у вічі осиротілій матері Любові Чигрин з Усть-Путили, в якої війна забрала сина Олександра? Це була перша непоправна втрата у районі, але вона не стала єдиною. Чи є ті позитивні зрушення у державі, якими можна виправдати таку жертву? А він пішов, як і сотні інших хлопців. Пішов, бо не хотів терпіти, не хотів чекати, прагнув, щоб у його країні усе нарешті налагодилося. Він пожертвував собою, вимагаючи взамін лише можливості для своїх земляків жити краще. Мабуть, це гідність, чи не так?

   Поки влада запевняла українців, що АТО буде тривати кілька тижнів, зведена нанівець армія відроджувалася на очах. Загони добровольців формувалися в усіх районах. Ні вік, ні стан здоров’я, ні соціальний статус не ставали на заваді цьому патріотичному пориву. А волонтери з усіх куточків почали допомагати солдатам на передовій.

   На Путильщині першим волонтерський рух очолив Ілля Косован, а вже до нього приєдналися інші. «Я не міг би жити, знаючи, що маю можливість допомогти хлопцям на фронті і не роблю цього», - каже тепер Ілля. Не кожен успішний підприємець з такою самовідданістю жертвував би власні кошти (суми, що вимірювалися десятками тисяч гривень) на підтримку армії. Він не чекав чиєїсь допомоги, не виголошував промови з високих трибун про свою значущість, а просто робив те, що вважав за потрібне. Ось це і є людська гідність – уміти визначати безсумнівні пріоритети.

   Другою, хто підтримав волонтерство у районі, стала заробітчанка Наталія Кочерган. Вона організовувала систематичні грошові перекази та посилки з одягом і продовольством з-за кордону. Людина, яку не забезпечили роботою в Україні, не вагаючись, віддавала державі в особі її захисників усе, що могла, та спонукала до цього інших заробітчан (а сьогодні державна політика вже спрямована на оподаткування доходів, які отримують заробітчани). Це гідність – підтримати інших, навіть, коли сам потребуєш підтримки.

   Поки в одному кінці країни тривала неоголошена війна (як би її там не називали – АТО чи ООС), у решті регіонів впроваджували вистраждані європейські реформи. Почали утворювати об’єднані територіальні громади. Люди проявили гідність у своїй відповідальності – повірили у перспективу розвитку. Але на кожному кроці, здавалося б, таких чітких державних схем і планів, їх очікували нові труднощі та нюанси. Кожен крок уперед коштує багато, ОТГ Путильщини добре про це знають.

   Голова однієї з найбільших громад у районі – Селятинської – Валерій Полянчук увійшов до числа тих людей, які взяли на себе відповідальність за долю об’єднаних сіл. Він підкреслює, що тих радикальних змін, яких вимагав народ, поки що не відчутно. Але впевнений, що всьому свій час, бо не можуть бути даремними жертви Євромайдану та АТО. Українці обов’язково дочекаються кращого життя і в чомусь воно позначається вже сьогодні.

   На державному рівні відбувається цілий ряд змін, які щодня торкаються простого населення країни. Кожне підвищення мінімалки – це новий кредит від МВФ, а значить – черговий удар по населенню у вигляді підвищених податків і комунальних послуг. Кожен стрибок валюти – це підвищення вартості пального та продовольства. І, мов крізь терни, ми пробираємося крізь високі ціни і податки до омріяного рівня європейського життя з його соціальними гарантіями та зарплатами.

   У чому наша свобода? Не розмінюватися на дрібниці, об’єднуватися навколо спільної справи? Теоретично – так, але на практиці непросто миритися з тим, що очікуваних змін майданівський голос народу не добився.

   Не лукавлячи, можемо говорити про те, що День Гідності та Свободи для українців нині – не свято. Ми лише відзначаємо чергову річницю з того дня, як насмілилися вголос висловити власне бачення розвитку держави, в якій будуть народжуватися і жити наші діти. А також – вести відлік, на скільки ще в українців вистачить терпіння в благородному прагненні змін. Ну, і вірити в них, бо що ще нам залишається?

   Людмила ФЕДЮК.

   На фото: родина загиблого воїна Чигрина Олександра.

Інформація
Відвідувачі, Ви так само можете залишити коментарі до даної публікації
Схожі новини:

Контакти

Редакція газети "Карпати"

Передплатний індекс: 61549

Адреса: 59100, смт.Путила,
Чернівецької області,
вул.Українська, 104.

Тел. (03738) 2-12-32, 2-14-32,
2-16-63.

E-mail: gazetakarpaty@ukr.net

Особистий кабінет