У життєвому саду – цвіт юності і грози лихоліття
Добавив: putyla8
Коментарів: 0
Добавлено: 27-08-2018, 10:25
Переглядів: 109

  Іван Васильович АНИЧтепер поважний вижничанин, а колись – виходець із села Рипень Сергіївської сільської ради, у своє вісімдесяте літо розповів місцевим журналістам непросту родинну історію. Ця розповідь – і про долю України та багатьох її синів і дочок, і про ціну сонячного проміння та гірського вітру. І про звичайні життєві цінності, які ми недооцінюємо: про ковток молока в дитинстві, про білий сніг, про бабусю, маму, дружину…

   Мати Марія Анич у 1943-му залишилася без чоловіка з трьома дітьми. Іванко був з 1938-го, Микола – на рік менший, а Сільвія народилась у 1942-му. Жінка не впадала у відчай. Правду кажучи, не мала коли. Газдівство чимале: корови, коні, вівці… Добротна велика хата, яку збудував при житті Маріїн тато Іван. Дякувати Богу, жила ще мама Калина і, як могла, допомагала доньці. Вони у Рипні належали до заможних горян. Бо без роботи не сиділи, гарували від досвітку до темної ночі. Мозолистим, натрудженим рукам давали трохи перепочити хіба що взимку.
  Зима 1947-го прийшла дуже рано, посеред осені. Навкруги замело снігами, що з хати навіть виходити не хотілось. Однак слід до неї таки проклали…

З ґаздівської хати безжально вигнали і дорослих, і дітей

   Перед цим горіли сусідські стодоли і стайні, ревіла худоба, і аж мороз від того пробігав попід шкірою. Недобре віщували чорні круки і з самісінького ранку робили над хатами одне за одним коло. Людське горе піднялось аж над горами і накрило їх пітьмою.
До хати увірвався високий озброєний офіцер і зупинив свій погляд на печі, на якій ще дрімали малі діти. Що він думав у ту мить - невідомо, але наказ енкаведистів виконував сумлінно. «Собирайся, хазяйка!» – голосно крикнув та й каменем став біля порогу. Бабця хотіли впасти на коліна і благати, щоб змилувався над ними, над цими невинними діточками, які взагалі нічого не розуміли, що відбувається. Але військовий підганяв і навстіж відчинив двері надвір. З вулиці надлетів холодний вітер і, на диво, здався в ту мить таким теплим. «О, якби вітер мав силу і зміг їх перенести у інше місце, або ж підхопити оцього ката і понести його поміж тоті скали, щоб зла більше нікому не чинив», – подумала Марія. Однак вітер лиш подихом цілунку Карпат обдав її обличчя, ніби знав наперед, що прощається з нею назавжди…

Дорога на чужину

   Восьмирічний Іванко, взутий у постолята, у вишитому сардаку, першим прокладав стежечку. За ним ступала мама з Миколою на руках, бо хлопчик перед тим, рубаючи дрова, сокирою відтяв частину п’яти і кров крізь туго намотане полотно цідилася на білий-білий сніг. Дівчинка спотикалася у заметах, і військовий змилувався, взяв її на руки й ніс аж до млина, що у центрі села, де вже було багато люду. Хотілося їсти і пити, але їм з дому не дозволили нічого взяти з собою. Мельникова жінка принесла горнятко молока і крізь плач сказала дітям, щоб випили, бо скоро такого не буде…
   Наступного дня повантажили на вантажівку і в супроводі ненависних конвоїрів привезли до залізничної станції у Вижницю, яку переповнювала повінь людських сліз і жалю. Три тижні крізь шпаринки товарного вагону Іванко бачив небо і вірив, що і його так само бачить малий Ісусик і неодмінно на крилах ангеликів забере звідси та поверне до рідної хати. Через кожних два дні на зупинках військові заносили відро баланди і дві хлібини. Цього мало вистачити на всіх… Немічній, старенькій бабусі, яку разом з її онуком Миколою забрали з Фошків, уже й цього не треба було… Її задубіле мертве тіло вони розгойдали і, сплюнувши, викинули з вагону у глибокий сніговий яр…

  Скільки невинних душ і досі блукає біля тих колійних шляхів і шукає дорогу додому… Слухаючи цю страшну історію, яку навіть не хотілось би побачити у сні, вкотре думала про трагічну долю українського народу, який ще й донині не може бути сповна вільним і щасливим. Чим ми так завинили, чим Бога прогнівили, що стільки горя перенесли на своїх плечах? Коли ж настане довгоочікувана воля і тихе щастя, якого заслужили?
   

Холодні і голодні уральські будні

   Станція Половинка переполовинила їхню долю надвоє. Зима на Уралі холодна і сувора. Мінусова температура у бараках була такою, як і на вулиці. На березових мокрих дошках, настелених замість пахучого сінника, танув лід… І лиш Іванів сардачок та бабусин кептар служили їм за м’яку перину. Маму Марію відразу забрали на лісоповал. Вона, знесилена, поверталась вночі, приносячи по двісті грамів хліба для них. Інколи вдень дітям хотілося дуже спати. Дивний солодкий сон розливався по всьому тілу і ставало так добре в ту мить. Дідусь, що лежав поряд, не дозволяв спати і змушував ходити, щоб не замерзнути.
   Діяла карткова система. Одного разу мама стояла у черзі за хлібом і хтось з її кишені картку вкрав. Співчуття шукати було даремно. Іван зранку пішов під магазин і випрошував хліба. Так рятував своїх рідних від голодної смерті. А коли йому виповнилось чотирнадцять, спустився працювати у шахту.

  

 

Повернулися, щоб поплакати

   Углеуральськ… Через багато років Іван Васильович Анич разом із дружиною Ольгою Григорівною навідались сюди. Змінилась Стара Деревня. Усе минуле заросло густими травами, сховалось у землю, щоб не нагадувати іншим про людську трагедію. Але як не нагадувати, коли так серце болить? Біля могил своїх мами і бабусі Іван Васильович гірко плакав. Як син і внук цих двох красивих жінок-гуцулок, замучених важкою працею і сталінською системою, скривджених долею, яку судилось розділити разом із тими українцями, яких безневинно страчували, судили, вивозили у далеку чужину лиш за те, що вони були справжніми українцями: працьовитими, вольовими і відданими своєму отчому краю.
   У цьому місті після закінчення гірничо-видобувного інституту залишився жити його брат Микола зі своєю сім’єю. Життя сестри Сільвії трагічно обірвалося у 1973-му.

Про рідних серцю людей і багатство років

  Розмова видалась важкою від правди, яка, сподіваюся, з часом рядками історії сповна ляже у шкільні підручники, щоб молоде покоління ще більше цінувало і любило усе рідне, вкраїнське.
  Іван Васильович з Ольгою Григорівною згадували навіть найменші дрібниці. Господар розповів про навчання у вечірній школі на Уралі, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною, і про армійську службу у лавах радянської армії, про студентські заліки у Львівському технікумі зв’язку, і про Вижницю, в якій ось вже п’ятдесят чотири роки живуть.
   – Взагалі, я свою Олю запримітив ще на сцені будинку культури Углеуральська. Вона своїм співом не просто чарувала, вона повертала на Буковину, де нарід такий співочий і талановитий. Вона особливою була. Була і залишається, – тихо мовив Іван Васильович. – Я без неї своє життя іншим навіть не уявляю, бо вона для мене усе: і мудра дружина, і найкраща мама наших доньки і сина, чуйна бабуся і господиня відмінна, і моя розрада. Тож прагну підтримати і її, і районне товариство політв’язнів та репресованих, яке вона очолює. І яке, на жаль, навіки залишають найкращі. Не вистачає мені товаришів, яких згадую завжди. Ніколи не забуду прожите за цих вісімдесят своїх літ. Роки так уміють схитрувати, так обвести, що найбільший мудрець не знайде дороги назад до власної юності. А, може, і не потрібно шукати? Про що б ми тепер говорили?

  Якби в Україні не гриміла війна і не забирала життя відважних захисників Вітчизни, якби Ваш зять день і ніч не стояв біля операційного столу військового госпіталю у Попасній, а донька не лікувала поранених і хворих бійців з території, де проходить операція об’єднаних сил ЗСУ, ми б з Вами, дорогий Іване Васильовичу, розмовляли б про щось радісне. Але коли таке лихо твориться у третьому тисячолітті, маємо перетерпіти і продовжувати жити з вірою і молитвою, жити з любов’ю один до одного і, якщо ще є трохи сили, робити все для того, аби нарешті утвердитись сповна.
  А тепер нехай гріє серце добро і мудрість, бо Ви не розгубили їх на звивистих стежинах життя.

Анна ГУДИМА, «Вижницькі обрії».

На світлинах: молоде подружжя Івана та Ольги Аничів. Углеуральськ. Рік 1954-ий; Вижниця. День Незалежності 2005-го.

Інформація
Відвідувачі, Ви так само можете залишити коментарі до даної публікації
Схожі новини:

Контакти

Редакція газети "Карпати"

Передплатний індекс: 61549

Адреса: 59100, смт.Путила,
Чернівецької області,
вул.Українська, 104.

Тел. (03738) 2-12-32, 2-14-32,
2-16-63.

E-mail: gazetakarpaty@ukr.net

Особистий кабінет