«Мої літа – то мій безцінний скарб»
Добавив: putyla8
Коментарів: 0
Добавлено: 14-05-2018, 10:24
Переглядів: 53

Вчитися і жити – ніколи не пізно. Іти назустріч своїй мрії – значить прокладати шлях у майбутнє. Боротися з труднощами на життєвій дорозі – значить не зламатися духовно. І, нарешті, писати книгу у 78 років – це просто диво. Саме такі асоціації викликала в мене розмова із Василем Андрійовичем КОСМАЦЬКИМ із села Дихтинець.

  

   На життєвому шляху цього поважного чоловіка було немало випробувань. Та він зумів пронести крізь роки чистоту помислів, безмежну мудрість, міцну віру і велике прагнення передати свій досвід майбутнім поколінням.

   Дитячі роки Василя Андрійовича припали на період Другої світової війни і суцільної розрухи після її закінчення. Він добре пам’ятає, як до їхньої невеличкої хатини біля самого лісу часто приходили чоловіки (яких називали бандерівцями) і просили їжі. Родина не була заможною, але батьки утримували корову, овець, свиней, тому на столі були і м’ясні, і молочні продукти.

   Але не раз, розповідає Василь, доводилося ночувати під смереками серед зими. Як у селі ставало неспокійно, то мусили залишати хату, бо не знали, хто до неї увійде цього разу: бандерівці, яструбки чи енкаведисти. Через ті холодні переховування тяжко захворіла сестричка Анна, а згодом і померла від запалення легень.  

   Василь уже ходив до першого класу, коли в них забрали все майно. Якось прибіг зі школи, а мама, Фрозина Федорівна, сидить заплакана, зажурена. Син питає, хто образив, а вона відповіла, що всю худобу, посуд, ліжники й інші речі енкаведисти погрузили на машини і поїхали геть.

    Але біда не ходить одна: тата, Андрія Микитовича, засудили до 25-ти років позбавлення волі. Шість нестерпних років він провів на лісорозробці в Іркутську. А 1956 року зі смертю Сталіна сюди прибула комісія з Генеральної прокуратури Москви і почала переглядати справи засуджених. Коли черга дійшла до Василевого батька, то чоловік у мундирі йому сказав: «Дедушка, а вас не за что было судить…

   Більшу частину засуджених відпустили. «Тато повернувся додому стареньким, немічним дідусем, якому було лише за 60. За шість років йому не дозволяли посилати посилки, а листи приходили лише двічі на рік», - розповідає Василь Андрійович. Через постійні хвилювання мама захворіла і дуже часто лежала в лікарні. Зрештою, у 1960 році її зболене роками серце зупинилося назавжди.

Виснажлива робота і повістка до армії

   Василь Андрійович після закінчення Дихтинецької семирічної школи пішов працювати в дорожню службу, що займалася ремонтом доріг. Працював на дільниці від Путили до Усть-Путили. Робота була виснажливою, бо не було ні самоскидів, ні іншої допоміжної техніки. Гравій із річки вантажили і розвантажували вручну. Там чоловік пропрацював майже два роки.

  

Згодом пішов на роботу у лісокомбінат. Влаштувався у Селятинському лісопункті різноробочим. З кирпою та лопатою в руках теж було нелегко, але на роботу і з роботи працівників хоча б підвозили.

   У, здавалось би, налагоджений ритм життя знову увірвалося горе. Не встиг Василь оговтатися після смерті матері, як через рік доля розлучила його і з батьком. Та треба було продовжувати жити, і Василь Андрійович після відповідного рішення Путильського райвиконкому відбув із п’ятьма іншими хлопцями до Казахстану на будівельні роботи (виконувати п’ятирічки).  

   Так минув іще один рік виснажливої праці на чужині. Та коли Василь вирішив повертатися додому, його чекало чергове випробування. У зв’язку з тим, що батьки були престарілими, а брат неповнолітнім, йому дали відстрочку від армії. А тепер підійшов час виконати свій громадянський обов’язок. Хлопцю вручили повістку, відправили на комісію, а потім повезли в Караганду на залізничний вокзал.

      Поїздка тривала цілий тиждень. Хлопців розмістили в пасажирських вагонах, давали їжу і гарячу воду. Нарешті поїзд зупинився у Пакистані. В армії Василь був механіком-водієм бойової машини. Після півроку служби відбув на військові навчання. Через чотири місяці здав іспити і повернувся до військової частини. Василя Андрійовича призначили командиром загону, і так він прослужив ще три роки.

   За роки військової служби Василь листувався з дівчиною Марією. А як демобілізувався і повернувся додому, то й одружився з нею. Родинна хатина у Дихтинці стояла, наче сирота, пуста і недоглянута. Тому зиму подружжя перебуло на квартирі, а навесні, як потепліло, хату поремонтували і почали в ній ґаздувати. Правда, перший шлюб Василя не був довготривалим. Але в подружжя народилося двоє дітей. А вже з нинішньою дружиною Марією Дмитрівною виховали ще п’ятьох.

Історію полюбив змалку

    Василь Космацький влаштувався працювати секретарем комсомольської організації у колгоспі імені Леніна в рідному селі, а в 1977 році його обрали сільським головою. На цій посаді чоловік пропрацював три скликання. Для себе вирішив здобути омріяну вищу освіту. Адже мав лише середню спеціальну, бо до цього вчився у Чернівецькому фінансовому технікумі. Звернувся до тодішнього першого секретаря райкому партії Коцюби Андрія Васильовича.

   Та посадовець не погодився з обраним історичним факультетом і сказав йти здобувати яку-небудь сільськогосподарську професію у Кам’янці-Подільському. Василь, який зі шкільної парти полюбив історію, не захотів такої освіти. Уже в роки незалежності його заповітна мрія таки здійснилася. Василь Андрійович був переконаний, що здобувати знання ніколи не пізно, а як отримав вищу освіту, то паралельно з посадою голови сільради ще шість років викладав історію в Замогильній школі.

   У 60-річному віці Василь Космацький вийшов на заслужений відпочинок. Але не розгубив набутих протягом життя знань, не забув, як зацікавити співрозмовників зворушливими розповідями і не втратив життєвого оптимізму. У свої 78 років Василь Андрійович збирає історичні матеріали та фотографії і пише книгу. Багато спілкується з однодумцями, старожилами та намагається підняти завісу над таємницями минулого. У всьому чоловіка підтримує любляча дружина, з якою пліч-о-пліч Василь Андрійович живе чверть століття.

   Бадьорості та оптимізму цього сивочолого дідуся можна лише щиро позаздрити. І поки дозволяє здоров’я, він хоче поділитися з людьми своїм безцінним скарбом – знаннями і спогадами, яких не знайти Інтернеті. 

Марина ЮРЧЕНКО.

Інформація
Відвідувачі, Ви так само можете залишити коментарі до даної публікації
Схожі новини:

Контакти

Редакція газети "Карпати"

Передплатний індекс: 61549

Адреса: 59100, смт.Путила,
Чернівецької області,
вул.Українська, 104.

Тел. (03738) 2-12-32, 2-14-32,
2-16-63.

E-mail: gazetakarpaty@ukr.net

Особистий кабінет