А тайга перед очима і досі У час масових репресій родину із Путили виселили до Хабаровського краю
Добавив: putyla8
Коментарів: 0
Добавлено: 18-12-2017, 10:48
Переглядів: 75

   «Я була ще маленька, але добре пам’ятаю, як нас із мамою, татом і братиком солдати надвечір загнали у потяг. Скільки було тих ешелонів із людьми і куди нас везли, не знав ніхто. Лише сльози матерів і крики немовлят ніби пророчили, що не всі колись повернуться додому».

   Цією маленькою дівчинкою була путильчанка Марія Іванівна ДМИТРЮК, у пам’яті якої навіки закарбувалися роки, проведені у далекому Хабаровському краї. 75-річна жінка не скаржиться на долю, бо завдяки мудрим і працьовитим батькам вони з братом Петром не голодували і мали що одягнути. Та перш, ніж повернутися до рідної України, родина пройшла тяжкі випробування.

   Усміхаючись, Марія Іванівна пригадує своє безтурботне дитинство. Її родина жила у присілку Паркулина, що розташований між зеленоверхими горами. Невеличка хатинка із довгим ґанком, нижче - високий крислатий ясен, під яким у будці жив собака, город, толока – усе було таким рідним, що не проміняла б ні на що інше.

   Поки батьки працювали, діти цілими днями гралися на вулиці і шукали пригод: то жуків-рогачів ловили, то чекали, доки равлик зі своєї хатинки з’явиться, то годинами бовталися у потоці. Правда, бувало, що й оси гналися слідом, і свиня через недогляд шкоди у городі наробить. Тоді батьки сварили, наказували бути обережними та добре дивитися за господарством. А як таки провинилися, мама могла дістати із-за образа освячений прутик.

   Взимку малеча також не сумувала. Тато майстрував ґринджоли і лижі, а діти ганяли на них, поки геть не вимокнуть. Відтак йшли додому, залізали на піч і вигрівалися. Незважаючи на зимовий період, єдиним взуттям у той час були постоли. Марія пам’ятає, що робили їх зі свинячої шкіри. І перед тим, як взутися, діти обмотували свої тоненькі ніжки волоками. У Петра були звичайні постоли, а в Марійки – із зубчиками. Тато Іван купляв у румунів чи циганів тканину, з якої мама Парасковія шила для сім’ї одяг. Сам роки носив сірий оберок, а мамі якось купив вишитого сардака. Також мама ночами вишивала сорочки, пряла овечу вовну на нитки і ткала. На городі біля хати мали усе своє, навіть льон і коноплі, з яких господиня виготовляла полотно.

  

Виселили до чужої країни через людську заздрість

   На дитячі роки Марії Дмитрюк припало воєнне лихоліття. Жінка пригадала, як вся її родина захворіла на тиф. Мама лежала на ліжку, а вони з Петром – на лавицях. Тато кудись пропав, але ні Парасковія, ні діти нічого не знали. Доглядав за ними дідусь Іван, мамин тато. Варив їсти, кутав худобу і поїв хворих чаями. Завдяки дбайливому догляду усі одужали.

   Уже згодом стало відомо, куди подівся батько сімейства. Його забрали до себе бандери, за якими мусив носити продукти, адже за непослух погрожували спалити хату разом із рідними. Останньою краплею став момент, коли в Івана на очах застрелили його тата Матвія. Тоді чоловік утік від бандерів і мусив переховуватися. У різних людей чи стодолах ночувала і Парасковія з дітьми. Однак невдовзі батька заарештували кадебісти і повезли у в’язницю до Селятина (приміщення старої школи). Додому відпустили дуже побитого і слабкого, але й після цього був змушений ховатися у Путилі. Побачити його можна було на кілька хвилин удень або на свято в церкві.

   Коли ховатися набридло, чоловік влаштувався секретарем до сільської ради, бо закінчив 4 класи румунської школи і, на відміну від мами, був грамотним. А між тим розпочав неподалік будівництво нової хати. Злидні і горе, неначе чума, поширилися на всіх горян. Сім’ю пожалів путильський священик і дозволив жити біля церкви у трупарні. Поки батьки тяжко працювали, аби добудувати хатину, отець приносив дітям їсти і доглядав їх. А на зиму перебралися жити до своєї хати, де була облаштована лише одна кімната.

   На осінь дітей записали до першого класу. Але в дім прийшли нові труднощі: люди почали нарікати на господиню, яка замість того, щоб працювати з іншими жінками в колгоспі, сидить удома, а на тата – за те, що був бандерівцем, а тепер має гонорову роботу в сільраді. Після цього батько повідомив, що за три дні їх виселяють.

Ешелон зупинився у Хабаровському краї

   Утікати не було куди. Більшість речей тато спалив, худобу забрали до колгоспу, лише свиню зарізали, аби мати чим у дорозі харчуватись. На ранок третього дня за людьми приїхала вантажівка. Бабуся Калина не знала, що її дочку з сім’єю забирають, а переказати не було ким. Так і поїхали, не попрощавшись.

   До обіду прибули до центру міста Вашківці. Повсюди були солдати, тому про втечу ніхто й не думав. А надвечір людей позаганяли у вантажні вагони, в яких по боках кріпилися нари, а посередині стояла буржуйка і дрова. Старі, молоді, немовлята – усі плакали і не знали, що з ними буде далі. На кожній станції військові робили перекличку по прізвищах. Відповідати потрібно було голосно і чітко. По дорозі у вагоні, де їхала сім’я, помер старенький чоловік, і його, наче непотріб, просто викинули посеред тайги на землю.

   Заїхавши до Хабаровського краю, людей почали відселяти. Родині наказали збирати речі на станції Кругликово. Поселили тимчасово у бані одних господарів, неподалік від залізниці. Вже наступного дня Івана відправили у тайгу рубати ліс. За тиждень він прийшов додому з великим буханцем хліба, який діти відщипували по крихті, щоб насолодитися смаком. Годували переселенців і господарі.

   Згодом сімейство оселили в будинку разом із переселенцями з Івано-Франківська. Батько перейшов працювати слюсарем на залізно-дорожній станції неподалік житла, а мама доглядала дітей. Хвилювалася за них, бо часто бігали гратися з друзями. А тайга одночасно зачаровувала своєю красою і страхом заблукати.

  

Грошей на дорогу додому не було

   Марію і Петра записали до першого класу Ситинської семирічної школи. Жінка добре запам’ятала першу вчительку Софію Андріївну, яка була турботливою, наче мати, і водночас вимогливою та суворою. Марію з її подругою-однокласницею Раєю завжди хвалили за успішне навчання, а от Петро був бешкетником.

   Іван Матвійович знову працював слюсарем у залізничному депо і часто купував дітям солодощі. Та якось здивував усю родину, коли привіз із Хабаровська фотоапарат «Любитель». Він фотографував і дружину з дітьми, й інші сім’ї та відправляв фото аж на Буковину. Так бабуся Калина мала вісточку, що родичі живі й здорові. Життя ніби налагодилося, та солдати продовжували навідуватися до переселенців, щоб ті розписувалися у журналі про невиїзд. Батько не втрачав надії на повернення додому, тому постійно писав клопотання, щоб його родину звільнили.

    Так тривало аж до 1953 року, коли помер Сталін. Сім’ї, чи не єдиній серед інших, вручили листа, в якому зазначалося, що люди мають право повернутися на Україну. Щоб роздобути грошей на дорогу, тато Марії Іванівни вирішив будувати будинок, щоб продати. Біля нього мали чималий город, на якому працювали від зорі до зорі. А коли батько знайшов покупця, діти вже закінчували 5 клас. Але виручених грошей вистачило лише на переїзд до Уралу. Зустрів їх мамин двоюрідний брат Михайло Цикуш, якого виселили з Буковини, як куркуля.

   Тут на невизначений термін довелося влаштовувати життя родини, аж поки з’явиться можливість поїхати додому. Працювали всі, навіть Марійка на літніх канікулах маркувала деревину, аж поки їй не затиснуло руку. У вільний час сусідка навчала дівчину вишивати гладдю. І цієї справи путильчанка не покидає вже багато років. Правда, усі роботи ретельно складає у шафі, - не любить хвалитися.

У рідній хаті не чекав ніхто

   Тато придбав мотоцикла і нову фотокамеру. Цього разу вже почав на знімках заробляти – продавав їх періодичним виданням. А для жінки й дочки купив добротну швейну машинку.

   У восьмому класі Марічка записалася до художньої школи при клубі, яку відвідувала два роки. Крім того ходила на гурток в’язання гачком. Загалом, за традицією тих років, старші школярі більшу частину навчання проводили за роботою на колгоспних полях. Але знаходився час і на культурний відпочинок: люди цілими сім’ями ходили в кіно, на пікніки і танці.

   1959 року Марія закінчила школу і батьки почали думати про те, як переїхати до України. Батько з матір’ю продали все, що могли, зібрали необхідні речі і вирушили з дітьми в далеку дорогу. Діставшись Чернівців, тиждень прожили у брата Парасковії – Василя, бо не могли знайти машини до Путили. А згодом через перевал Шурден дісталися до Сергіїв. Пішки через хутір Тисницький дісталися Паркулини. Але в рідній хаті вже ніхто не чекав: бабуся Калина померла ще тоді, коли вони переїхали до Уралу.

   Як же раділи їхньому поверненню родичі й сусіди. Приходили з гостинцями і довго слухали сумну історію. Оселилася сім’я на квартирі в Путилі. Звикли з часом до побуту і повернулися до україномовного спілкування.

«Мої літа – моє багатство»

   Про своє особисте життя Марія Іванівна розповідає неохоче. Тільки каже, що з чоловіком Іваном прожила прекрасних 48 років. У 2007 році він відійшов у вічність. Але не забувають про маму діти Анатолій, Віталій і Галина, часто навідуються в гості до бабусі любі онуки. Вона їм щиро вдячна за безкінечну підтримку, повагу й турботу. Каже, що на схилі літ більше нічого й не треба. Про те, що довелося колись пережити в дитинстві і юності, дітям чомусь розповідати не любить, запевняє, що робити це надто пізно. Та ми вдячні Марії Іванівні за те, що поділилася з нами своєю історією життя. Бо повчитися в цієї мудрої жінки є чому. І дарма, що сивина посріблила скроні, а здоров’я випробовує організм на міцність, у неї ще стільки спогадів і дивовижних історій, життєвої сили й оптимізму, що можна написати цілу книгу.

Марина ЮРЧЕНКО.

Інформація
Відвідувачі, Ви так само можете залишити коментарі до даної публікації
Схожі новини:

Контакти

Редакція газети "Карпати"

Передплатний індекс: 61549

Адреса: 59100, смт.Путила,
Чернівецької області,
вул.Українська, 104.

Тел. (03738) 2-12-32, 2-14-32,
2-16-63.

E-mail: gazetakarpaty@ukr.net

Особистий кабінет