Ювілей без ювіляра Письменнику Крилатому Михайлові виповнилось би 90
Добавив: putyla8
Коментарів: 0
Добавлено: 2-10-2017, 11:48
Переглядів: 89

   Минулої п’ятниці у літературно-мистецькій світлиці центральної районної бібліотеки відбулася зустріч, присвячена пам’яті педагога, публіциста, письменника, члена спілки журналістів України КРИЛАТОГО Михайла Семеновича. 23 вересня йому б виповнилося 90 років, та доля розпорядилася так, що ювілей відзначали без ювіляра.

  

   У теплому колі зібралися його друзі, колеги по роботі, родина, читачі. І кожен хотів поділитися часточкою спогадів, що на мить повертають у дитинство і юність. Про нього розповідали з такою любов’ю і повагою, що на мить здалося: ні, він не відійшов у вічність, а досі десь невидимо сидить у своєму садку між виноградними лозами і мріє видати книгу…

   Не судилося світові побачити його трилогію «Ватага в горах». Лише 1991 року вийшла друком перша частина роману, а дві інші так і залишилися у рукописах. То була мрія життя, яку Михайло Семенович забрав із собою у вічність.

   Зате скільки радості і гордості було в його очах, коли в хаті запахло свіжовидрукуваними листками. Син Леонід Михайлович пригадує, як тато, який на той час жив у Хотині, подзвонив дітям і сказав, що в нього завалився дах. Але коли сини приїхали на підмогу, то побачили, що дах на місці, а в руках батько тримає книгу - свою книгу. З такими дотепними жартами і позитивом письменник пройшов крізь усе життя.

   Колеги по роботі і просто знайомі пригадували, що письменник не любив розповідати про себе. Тому деякі розповіді з уст рідних були для присутніх справжнім відкриттям. Надзвичайно важкими були його дитячі та юнацькі роки, що припали на тривожний воєнний час. Нерідко замість вранішнього сонця і легкого подиху вітру в небі тинялися чорні хмари від пожеж і гриміли постріли. А після закінчення 6-го класу Михайла силоміць відправили до Німеччини, і в 14-річному віці разом із однолітками він змушений був працювати на машинобудівному заводі. За втечу звідти потрапив до концтабору, де перебував до кінця війни.

   Як прояснилося українське небо від воєнного лихоліття, Михайло пішов на заочне навчання в школі. Потім вступив до педагогічного училища, згодом – до університету, працював учителем та директором школи в Кельменецькому і Сокирянському районах. Саме в цей період із ним познайомилася путильчанка Світлана Вікторівна Кравчук. По закінченні вузу її разом із чоловіком направили на роботу до Кельменців. Жінка була в декреті. Через півроку подружжя переїхало до Ленківців, де Світлані запропонували роботу в бібліотеці. Запис у трудовій книжці про прийняття на роботу зробив тоді Крилатий Михайло, оскільки працював начальником відділу культури. З того часу і починається відлік їхнього знайомства.

   Через деякий час чоловіка Світлани Вікторівни переводять на роботу в Путилу. Вона влаштовується працювати в районній бібліотеці, бо має вже досвід і звання відмінника роботи, а за рік-півтора до райцентру переїхав і Михайло Семенович. Спілкування з людиною-легендою, як його називали присутні, продовжувалося багато років і дуже шкода, що його струна життя обірвалася.

   Перші професійні кроки з допомогою Крилатого Михайла вчилася робити і його невістка Любов Борисівна. Після закінчення філологічного факультету працювала вчителем початкових класів. А байка «Буквар та Енциклопедія», де описана важливість початкової освіти, була присвячена їй. Згодом свекор запропонував очолити колектив дитячого садка в Путилі. Підтримка і мудрі поради Михайла Семеновича допомогли побороти страх, і Любов Борисівна погодилася. Як виникали труднощі в роботі, завжди зверталася за порадою до нього.

Його слово для сімї було законом

   Життєвим досвідом люблячий чоловік, батько і дідусь ділився з усією родиною. У дружному колі на великі свята збиралися всі, хто мав відношення до прізвища Крилатий. То були золоті часи, пригадує ще одна невістка Олена Петрівна. Її донька, а для дідуся – найстарша онучка Галина, була справжньою втіхою. Він завжди намагався захистити її від будь-яких труднощів чи хвилювань. Коли працював головою селищної ради в Путилі, дівчинка дзвонила йому і швиденько вигукувала: «Сільська рада, сільська рада! Діду, мене мама ображає!». А вже після робочого дня на дідусевих колінах і з книжечкою в руках розвіювалися усі тривоги.

     Про те, як жилося родині чи самому Крилатому, із сусідів майже ніхто не знав. Якщо він сказав, що про те чи інше не повинен знати ніхто, то цієї обіцянки не порушували. Якось молода невістка, поспішаючи, забула ввімкненим у мережу кип’ятильник і поставила його під шафу. Зайнялася пожежа, яку миттю загасили і про яку із сусідів ніхто ніколи так і не чув. 

   Теплими спогадами про дідуся Михайла поділилася і найменша онучка Олеся. Вона пам’ятає, коли приїжджала у Хотин, то завжди чула стукіт друкарської машини, що доносився із дідусевої кімнати. І щоб йому не заважати працювати, нишком ходила попід вікно. «А ще досі пам’ятаю аромат домашнього вина, яке дідусь зберігав у погребі, і виноградники, і городину, і, навіть, котика, який сидів у нього на колінах за обідом».

   До розмови приєднується ще одна онучка Людмила і пригадує, якими прекрасними були літні канікули, проведені з дідусем і бабусею. Якось вони із сестрою надумали грати в резинки. Але для цієї гри потрібно було троє осіб. Граючись біля виноградників, дівчата побачили дві лозини на рівні колін і вирішили, що вони й послужать за резинку. Через деякий час із лози почало капати. Дівчата, побоюючись дідусевої реакції, замотували ту лозу як могли, але не допомогло. Як справжній газда, Михайло Семенович помітив шкоду і покликав дівчат на розмову. Наказав їм ніколи більше так не робити, а виноградну лозу довелося зрізати.

Справедливий, вимогливий й водночас лагідний

    «Ірино, не шукай груш на вербах, вони там не ростуть!» - жартома і водночас наполегливо говорив колись редактор районної газети Крилатий Михайло молодій працівниці Ірині Повідаш, яка на деякий час все-таки покинула редакцію, а згодом повернулася до неї знову. Один за одним у пам’яті Ірини Василівни, яка теж більшу частину свого трудового шляху присвятила виданню районного часопису, виринали спогади.

   «Прийшла я в редакцію, здавалось би, випадково, - каже Ірина Повідаш. – Спочатку працювала лінотипістом й інколи дозволяла собі виправляти авторські тексти. Михайло Семенович це підмітив і запросив мене на посаду коректора. Це було в 1969 році, через рік призначив завідуючою відділу листів і масової роботи, а згодом – відповідальним секретарем. Працюючи коректором, якось в одному з випусків газети я побачила, що в матеріалах залишилися помилки і ми з напарницею вирішили приховати це. Але вимогливий і справедливий керівник покарав нас доганами. Він був і вихователем, і педагогом, і батьком водночас. Багато людей і донині вдячні йому за достойну путівку в життя.

   Був ще й такий випадок: у друкарні видрукували вже цілий тираж газети, який тоді коштував 30 карбованців. Ми глянули, а кліше переплутані. За весь тираж тоді довелося віддати половину свого заробітку. Через таке покарання молодь боялася йти на роботу до редакції. Але всі ті курйози вчили нас бути вимогливими до себе, уважними і відповідальними».

    

Про життя Крилатого можна писати роман

  Завдяки Михайлу Семеновичу молоді журналісти вступали до вузів на  навчання по спеціальності, вчилися спілкуватися з людьми, вивчали район і переймали від нього безцінний досвід. «Де тільки ми не були з нашим редактором, - ділилася спогадами колишня працівниця редакції Ганна Федюк. – І на колгоспних полях, і на сінозаготівлі, і на заставі, в містах і селах. Це надзвичайно здружувало колектив. Ми дивувалися, звідки в нього стільки енергії і завжди хотіли бути такими, як він.

   Коли в 17-річному віці я прийшла влаштовуватися до редакції на роботу (1972 рік), то була впевнена, що моя шкільна мрія здійсниться. Адже, починаючи з 7-го класу, дописувала до газети, а одного разу навіть отримала премію у розмірі 5 карбованців. Михайло Семенович прийняв нас із подругою на роботу, але ми ще не мали професійної освіти. Беремося щось писати, але всі матеріали йшли у корзину».

   Якось Ганна Михайлівна сказала редактору, що не знає про що писати, а він швидко знайшов для неї завдання. Треба було дістатися у Верхнє Раково і написати про доярок. Де те Раково і куди йти, юна дівчина і гадки не мала. Та  розпитавши що і до чого, трохи пішки, трохи на тракторі таки дісталася туди. Згодом половина статті пішла до корзини, а половина – до газети.    

    Ганна Федюк каже, що про життєвий шлях Крилатого М. С. можна писати цілий роман, настільки він був всесторонньо розвиненою, комунікабельною і дивовижною людиною. Пам’ятає, як він жив своєю «Ватагою в горах», як публікував роман частинами у газеті і мріяв про його видання. На жаль, не судилося.

   Теплі і щирі слова про письменника лунали з уст керуючої справами РДА Марії Яків’юк, яка познайомилася з ним ще в ті роки, як тільки прийшла на роботу, волонтерки, громадської активістки Валентини Буняк, яка вчилася у нього життєвої мудрості, та тих людей, для яких за життя він був вихователем, вчителем, порадником і батьком. Валентина Юріївна запропонувала започаткувати в селищі звання «Почесний громадянин Путили» і присвоїти його Крилатому М. С. посмертно.

  

   Не було в його житті такої справи, якою б він не цікавився, пригадували рідні. Любив і риболовлю, і гриби збирати, і спортом займатися. Тому з упевненістю можна сказати, що його слідами пішли і діти, й онуки. А ще підростають маленькі правнуки, які в недалекому майбутньому, можливо, писатимуть вірші чи прозу.

Марина ЮРЧЕНКО.

На фото: син Леонід, онучки Галина, Людмила, Олеся та правнуки Макар, Аліса та Ірина.
Інформація
Відвідувачі, Ви так само можете залишити коментарі до даної публікації
Схожі новини:

Контакти

Редакція газети "Карпати"

Передплатний індекс: 61549

Адреса: 59100, смт.Путила,
Чернівецької області,
вул.Українська, 104.

Тел. (03738) 2-12-32, 2-14-32,
2-16-63.

E-mail: gazetakarpaty@ukr.net

Особистий кабінет